Сторінки

вівторок, 7 жовтня 2014 р.

Три правила Золотої Рибки



Три правила Золотої Рибки

– Бон джорно! Il mio oro fiori (мої золоті квіточки – італ.),це влетіла до кімнати Уляська. Вона була щойно з дороги, але свіжа, щаслива і дивно сяяла справжньою середземноморською засмагою.
– А я буду звати тебе Белла, можна? – спитала Олеся, обіймаючи подругу. – Поки тебе не було ми з Надійкою теж вивчали італійську. Розповідай!
– Вабене, шеф. Римські канікули! Ви собі просто не уявляєте, як добре в Італії! Хочете покажу вам фотки? 

– О-о-о. Я б теж хотіла кудись поїхати. Их…
– І що тобі заважає? Комплекс жертви? – відрубала Улянка.
Чому моя сестра вперто захаращує свою голівоньку усяким психологічним сміттям? Іноді я піддаюсь на її вплив і гарячково себе виправдовую: «Я не жертва, я… я… це не я, це вони…»
– Ти ж знаєш, нам все чогось бракує. Грошей, часу, сил. Крім того, завжди знайдуться «важливіші» речі, ніж, подивитись на Рим, - хоч я і намагалась промовляти ці слова із впевненістю, але чомусь подумала, що Улянка залишиться при своїй думці. Однак, яка різниця, що вона думає про мене? Головне…
– У тебе чудова родина, а що може бути цінніше за це? Діти це ж така радість! – спробувала підбадьорити мене Олеся.
– Та я не заперечую, але іноді хочеться вирватися, і хоч трохи пожити іншим життям, щоб не чути по сто разів на день: «мам-те; мам-се».
– Якщо чесно, я думаю, що треба мати талант, щоб бути щасливим у шлюбі, та й зрештою у всьому, – заявила Уляна. – Звичайно, я планую вийти заміж, але діти… поки що мені вистачає племінників, яких я дуже люблю, – Останні слова вона підкреслила. Мабуть, зауважила, що я вже достатньо роздратована, і поспіхом додала: – Не усім так пощастило з чоловіком, як нашій Надюші. А от моя співробітниця, виглядає як забігана офіціанточка. Вона про свою родину згадує лише так: «Вони їдять – я готую. Вони носять – я перу. Вони розкидають – я збираю. І ЩО Б Я БЕЗ НИХ РОБИЛА?» Я такого «щастя» не хочу.

Я принесла каву і тірамісу. Улянка зручно вмостилася на дивані, відпила кавки і миттю змела тістечко приготоване Олесею. Потім поглянула на нас палаючим поглядом, який я називаю шаленим, і сказала:
– Поки є можливість, треба на власні очі побачити як живуть інші люди. Побачити руїни Колізею! Ви хоч уявляєте його розміри? Жодні фотки не можуть цього передати! 

 – Колізей… хто не знає про Колізей? – озвалася я і поринула у роздуми. Мабуть, тут було б доречно згадати про гладіаторів, римських імператорів-самодурів, на зразок Нерона, або про кровожерну римську публіку, але мій мозок послужливо нагадує лише про гори канапок, сандвічів, що даю дітлахам до школи щодня. Цікаво, чому? Може у мене проблеми із асоціативним рядом?...
Повернула мене до реальності сестра, яка, наче Етна, продовжувала вивергати свої враження після римських канікул:
– А знамениті римські фонтани? – Уявіть: я ВІДЧУВАЛА їх прохолоду, я БАЧИЛА їх красу. – Улянка, як усі італійці та рибаки красномовно допомагала собі жестами та мімікою, щоб ми краще зрозуміли, ЩО вона ПЕРЕЖИЛА за ці чотири тижні. І нас з Олесею таки пройняло! Якби можна було б використати її енергію, для мирних цілей, я б не переймалася рахунками за електроенергію. Цікаво, як Улясик би відреагувала, дізнавшись, що хтось вимірює її запал кіловатами? На щастя, вона не здатна читати мої думки, хоча, іноді… О! щойно вона озвучила те, про що я давно думала: «Люди однакові скрізь, хоча й ми відрізняємось чимось»:
– Щоб зрозуміти людей, треба пожити їх життям. Дивишся навкруги – і розумієш італійці не такі як ми. Не кращі і не гірші, а просто інакші. О-о-х! Ось вона Італія – батьківщина спагеті і равіолі, піци і пармезану. Мені ж так хотілося спробувати її на смак, ПОНЮХАТИ чим пахне Рим!


Ну і от, тепер можна викреслити одну мрію зі списку. А ще я мрію пройтись вулицями Відня, Парижа, Токіо випити кави, вина, саке там де їх приготували, а не дивитися на усі радощі життя через екран монітора. 
 

– Жодні скарби світу не варті того, щоб проміняти їх на родинне щастя. – сказала Олеся. І очевидно, вона хотіла ще щось додати, але стрималася, щоб Улянка не проїхалася по її почуттях.
Знову ми розійшлися в поглядах на життя. Люди по-різному уявляють собі щастя. Для когось це поїздка на море чи подорож до екзотичної країни, а для когось це вдало вийти заміж, або зробити кар’єру. А інші вважають, що щастя – це здоров’я. Ну, а для когось – гроші, хоч і за них усього не купити, – подумала я і сказала:
– Коли ми чогось не маємо, нам саме цього дуже хочеться. Чому людині завше чогось бракує?
– «Добре там, де нас нема», – відповіла Уляна. – Якби всі були щасливі, було б нецікаво.
 
– Мабуть, ти б не захотіла помінятись місцем із хроніком-невдахою. – так Олеся намагалася пробити оборону моєї сестри, але ця спроба була відкинута, бо Улясик відповіла їй тоном залізної леді:
– Я не звикла скиглити, а беру від життя все, що хочу. І не розумію тих, хто нарікає на свою долю та нічого не робить для того щоб виправити ситуацію.
Щойно сказане Улькою Олесю явно засмутило. Вона щось уважно розглядала на своїх долонях, а потім тихо запитала:
– А що робити тим, кому не пощастило з рідними? Для декого щастя вже в тому, що син не наркоман, а чоловік – не пияк. Одного разу я спостерігала як дівчатка бавляться ляльками. Кожна грає свою роль:
– А мій чоловік поїхав на заробітки! А де твій чоловік? – каже одна дівчинка.
– І мій чоловік поїхав на заробітки! – відповіла друга дівчинка. 
А третя каже:
– А мій чоловік прийшов п’яний, та я й ступилася з хати.

Ті діти, можливо, не бачили кращого життя. Чи люди винні, що живуть в таких умовах, коли батьки змушені їхати на заробітки і надовго залишати сім’ю? Хіба вони не заслуговують на краще майбутнє?
– Доречне запитання. Я згодна з тобою, Олесю. Бо іноді почуваєшся заручником обставин. Хіба наше життя можна назвати безтурботним? Тривоги, хвороби, фінансова нестабільність, загроза життю, безнадія. І людина може не знати як вибратися із лабіринту. От Улянка, скажи, що їм робити?
– Ну не опускати ж руки? Я знаю, що треба боротися. Якщо людина заганяє себе в глухий кут зневіри, то звичайно, що їй важко з цього вибратися.
– Кожна людина прагне кращого життя. – Зауважила Олеся і додала, – іноді обставини можуть розчавити будь-який оптимізм. Тобі зовсім не шкода таких людей? – звернулася вона до Улянки.
– Я вважаю, що зневіра це найбільший гріх. – сказала Улянка, ігноруючи Олесині слова.
– Якби охоплені відчаєм люди бачили вихід зі своїх проблем, то й поводилися б інакше. Я впевнена, рецепт щастя існує! Просто треба його шукати, – не здавалася Олеся.
– І ти вважаєш, що для усіх існує один глобальний і універсальний рецепт щастя? Так не буває. – Улянка подивилася на подругу одним із своїх «співчутливих» поглядів. Та Олеся не зважала, і далі продовжувала:
– Ми всі різні, тому в кожного свої цінності. То й суть щастя буде в різному. Іноді ми мріємо про щось буденне, або щось плануємо – наприклад: поїхати на море, влаштувати вечірку. Хтось мріє про красиву усмішку, а хтось прагне слави, визнання, а для інших це просто дожити до завтра… Усі ми женемося за щастям … встиг на роботу – щастя, посміхнувся коханий – щастя, подзвонив друг – щастя, є вдома їжа – щастя… Ми як можемо, ловимо щастя, але чому нам не вдається його втримати надовго?
– Ти ставиш глибокі питання. Я так люблю, коли ти відверто висловлюєш свої думки. В них відчувається любов до життя. – Олеся вміє відчувати інших і щиро співчувати їм. Я часто дивуюся її вмінню шукати в житті позитивне. Це така хороша риса якої мені бракує.
– Я думаю, що можна навчитися бути щасливими, – примруживши очі посміхнулася Олеся. – Якщо кожного дня, щогодини, щохвилини намагатися бачити його, чути, відчувати, намагатися розпізнати щастя, яке воно на дотик чи смак. Може, ви помічали, коли здійснюються наші мрії-бажання, то зазвичай, ми не завжди отримуємо радість на яку сподівались. От чому так?
– Мушу визнати, що в чомусь ти права. – примирливим тоном озвалася Леді Заліззні Нерррви. – Коли я побачила Рим на власні очі – це було грандіозно, але чарівна музика недовго грала… у всього є зворотна сторона. Чорне і біле. Разом із захватом я привезла з подорожі ще й валізку розчарувань. Се ля ві.
– Усі ці розмови надихнули мене на Велике Відкриття, – озвалася я. – Коли ми щасливі, то рідко замислюємося, у чому те щастя. Але коли воно минає, то ми стаємо розгубленими, як діти, в яких відібрали цяцьку.
Люди вигадали не одну формулу щастя: «Щастя – коли тебе розуміють»,  «Щастя – коли тебе люблять», «Щастя – коли ти потрібен». Сьогодні особливо часто згадується одна з цих формул: «Щастя – це відсутність нещастя». Іншими словами: «Головне, щоб не було війни!». Люди починають щось більше цінувати, коли це втрачають. Здавалося б, банальна істина, але… іноді і від нас мало що залежить.
Та все ж, ми можемо бути щасливими, попри все! Але для цього треба...
– Спіймати Золоту Рибку! – раптово увірвала мене Уляська. – А ще мати правильні бажання, щоб Рибка не псіханула. Ти ж про це хотіла сказати? – з удаваним смиренням спитала вона.
– Майже вгадала, – відповіла я крижаним тоном.

А в думках я уже прочитала собі чергову лекцію із психології на тему: як протистояти провокаційній поведінці людей з обмеженою емпатією. Але заспокоїло мене не це; я добре знаю, – Улянка сама розуміє, що її заносить, просто усвідомлює вона це із запізненням. Переважно, тоді, коли зруйновано добрі стосунки. Я вирішила ігнорувати її нахабний тон, і продовжила:
– для Бога немає нічого неможливого, тож Він може зробити щасливим кожного, якщо...
– Я й кажу: «Казочка про Золоту Рибку» том 1, Правило 1. Не наглити, як бабуська з казки. Дай нове корито, дай новий дім, а ще нові хороми, і врешті, новий палацик. – не змінюючи тактики продовжувала улюблена сестра. Не знаю, що б я їй відповіла, але на щастя втрутилася Олеся:
– А я помітила Правило 2. Цінувати те, що маєш.

– Невдячна бабуля навіть не подякувала Золотій Рибці. А найбільше мені було шкода діда, – в тон Олесі промовила я. А потім подумала, що наступного разу Улясик смачненьку кавку буде собі сама робити. Ти їй каву, а вона тобі слова не дасть сказати. Ти їй тірамісу, а вона невдя…
– Висновок: зловив Золоту Рибку – одразу засмаж. :)) Вкотре втрутилась у мої недобудовані плани помсти Улянка. І, сталось чудо, я її почула. Ге-ні-аль-но. Золота Рибка! Чи я можу сердитись на неї?
– В тому й справа, – сказала я, – що для декого Бог видається такою Золотою Рибкою. «Дай», «зроби», «перетвори». Якщо ми чогось хочемо, ми просимо «Дай нам Боже» – і Він дає, а не дорікає. Ми створені Богом, і є його дітьми. Тож чи пасує нам бути нещасними? Чи ви замислювались, як часто ми даємо Богові промовляти до нас? Адже стільки разів ми зверталися до нього з проханнями, наріканнями та іншими проблемами, і в ту ж мить хочемо отримати відповідь. Вже! І негайно, бо знаємо, що для Бога немає нічого неможливого. Але мабуть Богові приємніше, коли ми охоче слухаємо, що говорить Він. Адже Він наш Батько, і хоче для нас найкращого, щоб ми були щасливими. Рецепт простий – щодня читати Біблію. Дозвольте Богу промовляти до вас щодня 
– Чомусь, я так і знала, що ти все зведеш до Біблії, – підкреслюючи кожне слово сказала Уляна. А я зауважила, що і вона мене теж анітрохи не здивувала.
– А я люблю наші розмови, після них я багато розмірковую про Бога, про нас, про життя, ну і про Біблію теж. Мені здається, виправте, якщо помиляюсь, – лише Бог може зробити нас насправді щасливими.
– Олесь, і як ти це собі уявляєш? Отримаєш від Бога щастя під загальним наркозом і прокинешся неймовірно щасливою?
– Не перекручуй, Улянка! Ти ж добре зрозуміла, що треба читати Біблію і застосовувати її мудрість у житті. – Несподівано твердо сказала наша Олесуня.

А що? Нехай Улянка знає: киці мають пазурі, а ніжні персики – тверду кісточку! Іноді ми щасливі вже тому, що можемо відстоювати свої погляди.
Комусь може видається, що я «нудна» і «зациклена на Біблії». Нехай. Але, я переконана, що бути щасливим може кожен! І ще, бути щасливим – це мистецтво, а щоб оволодіти ним треба починати з азів. Головні принципи, що є основою мистецтва бути щасливими записані в Біблії і є простими у вжитку. Це й справді щось подібне до трьох правил Золотої Рибки. Ну що ж, іноді Улянка теж в чомусь має рацію :) 
Можете порівняти:
1. Не бути егоїстом. Бути вдячним.
2. Бути задоволеними тим, що маєш.
3. Розвивати добрі стосунки з іншими.
Якщо наполегливо працювати, то наші зусилля Бог винагородить. Він обіцяє, що задовольнить усі наші праведні бажання, бо чудово розуміє, що саме може зробити нас щасливими. що саме може зробити нас щасливими

4 коментарі:

  1. Римські акведуки, знамениті будівельні споруди: http://wol.jw.org/uk/wol/d/r15/lp-k/102014404

    ВідповістиВидалити
  2. Цікаво написано, та думаю, що першим правилом має бути "Розвивати добрі стосунки з Богом", бо якщо не бути егоїстом, то можна вже мати добрі стосунки з іншими. Адже головне дуже хотіти!

    ВідповістиВидалити
  3. Згодна. Про приорітети варто пам'ятати. Навіть казкова істоти мають свої правила. Якщо нам дорогі стосунки з Богом, то хіба ми будемо ігнорувати його думку чи зосередимось на власних бажаннях ?

    ВідповістиВидалити