У кожного свій Париж

Розповім про свій Париж. Хочу розповісти про місто, що полонить уяву тих, хто про нього чув; що вражає тих, хто там побував; що впливає на тих, хто там живе. «А ти сама була в Парижі?» - запитала мене Таня, яка щойно дізналась, про що я маю написати. – «Я не розумію, як можна писати про те, чого ніколи не бачила!» Здається, вона здивована моєю зарозумілістю. Та дарма.

Так, справді, я ніколи не була у цьому дивовижному місті, і не знаю чи колись доведеться. Але марно мене переконувати, бо у кожного воно своє. Париж... а ви там були? Бо, хто побував, неодмінно розповість свою унікальну історію, де, мабуть, лише Ейфелева вежа залишатиметься сама собою. Та все ж, і її називають по-різному: хтось каже – залізяка, а для когось це символ Парижу. От, наприклад, хтось сказав, що Париж, – перлина світової культури, інші стверджують, що це столиця моди, ще інші називають його столицею кулінарного мистецтва із знаменитою Academy Le Cordon Bleu , а ще дехто вважає, що у ньому є усе, - і палаци, і нетрі. Хто ж правий?

Насправді, цей мегаполіс вражає многогранністю та різнобарв’ям. Париж манить до себе мільйони людей наче магніт.

«Якщо ви не були в Парижі – ви змарнували життя». Деякі японці під тиском таких заяв усе життя мріяли туди потрапити, але коли їхня мрія збулася, то по прибутті до Японії дехто звертався до психологів, щоб отримати підтримку,аби подолати розчарування.

І якщо японці впадають у депресію, то наші співвітчизники теж мають свої, не менш яскраві враження. Дехто так само ретельно як японці, готувався до поїздки. Одні вивчали мову, щоб відчути себе часточкою цього міста, перейнятися його атмосферою. Вони вже наперед смакували своє побачення. Інші складали плани щоб відвідати унікальні місця. І коли вони повернулися, то із захопленням розповідали друзям про подорож - хтось розповідав про міст Людовіка ХІV, Тріумфальну арку, площу Бастилії, Лувр та Ейфелеву вежу, про Консьєржері (колишній королівський замок та Палац Правосуддя); а про Єлисейські поля навіть співали пісню Джо Дассена, хтось просто казав, показуючи фотки: «А це Лувр у якому я заблудилась…».

Це зовсім не смішно, бо палац не просто великий – він гігантський! У Луврі вражає все: і розміри, і розкіш, і експозиції різних історичних епох. Моя сестра Світлана любить мистецтво у всіх його проявах, тому й фотографувала все, що впадало в очі. А в очі впадали до болю знайомі шедеври світового мистецтва. Тут і Венера Мілоська, і

Мона Ліза, і коронація Жозефіни Богарне, дружини Наполеона. Чого тільки у тому Луврі нема. Шкода, що одну важливу для Парижу картину перевезено до філіалу у провінції, а дарма. Я маю на увазі полотно Ежена Делакруа «Свобода, що веде народ», або «Свобода на барикадах». Ідеал французької революції – Свобода для когось є символом боротьби за справедливість та краще майбутнє, а для вас? Чи можливо досягти щастя, будуючи його на сльозах та крові? Безперечно цей твір у жанрі історичного живопису викликає багато думок та суперечливих почуттів.

Та Париж не лише розбурхує уяву, примушує замислюватись, але й залишає не надто приємні враження. Скажімо, відомі паризькі катакомби гнітюче впливають на відвідувачів. Адже з XVIII сторіччя вони використовувались як підземний цвинтар. Кажуть, що там поховано кості шести мільйонів людей. З часів середньовіччя кладовища знаходились у центрі міста, що породжувало епідемії та антисанітарію. До того ж, у 1418 році «чорна смерть» додала близько 50 000 жертв. Ще одним «урожайним роком» був 1572 рік. Найбільший в Парижі цвинтар Сенз-Іносон був завалений загиблими у Варфоломіївську ніч.

«У 1780 році одна зі спільних могил розкололась, і підвали суміжних з нею будинків наповнилися останками померлих. Це вже було занадто! Цвинтар закрили, а ховати в Парижі заборонили. Останки з масових поховань почали скидати в колишні каменоломні Томб-Ісвар. Щоночі впродовж п’ятнадцяти місяців містом тяглися страхітливі колони возів, навантажених людськими кістьми. Останки звозили також із 17 інших цвинтарів та 300 місць поклоніння. Їх скидали в шахту 17,5 метра завглибшки, в якій тепер є сходи, що ведуть з вулиці у катакомби.» (Пробудись! 1999р. 8 грудня ст. 27)

Одна жінка – відвідувачка паризького осуарію (місце у катакомбах де зберігаються кістки та черепи) написала, що це враження залишиться на все життя. Та якщо вдуматись, то ще більш мав би вражати релігійний фанатизм і жорстокість парижан, що холоднокровно вбивали своїх співвітчизників лише через різницю у релігійних переконаннях. Якщо пригадати релігійні війни, то французи не могли спокійно спати, через те, що їх сусід сповідує іншу релігію. Тому й не дивно, що віра сучасних французів в Бога майже зникає. Маючи такий негативний історичний досвід люди схильні вважати, що Бог жорстокий.

«Наприкінці XVI століття від добробуту Франції не залишилось і сліду. Половина королівства була в облогах, розграбована, віддана як викуп або спустошена. До початку XVII століття кількість протестантського населення зменшилася, бо протестантів страчували, вбивали, виселяли та примушували зрікатися віри. 

Здавалося б, католики перемогли у французьких релігійних війнах. Але чи Бог благословив цю перемогу? Явно, що ні. Стомлені цими вбивствами в ім’я Бога, багато французів полишили релігію. Вони стали провісниками того, що називають антихристиянським напрямком XVIII століття.» ("Пробудись!"  22 квітня 1997р. с. 4–9 Релігійні війни у Франції)

Попри те, французи вважають це місто особливим, та пишаються ним. Хтось каже, що Париж – перлина світової культури, інші вважають це місто діамантом у європейській короні. Однак, деякі грані цього діаманта мають кривавий відблиск історії. Та й справді, якщо пригадати, то приходять на пам'ять не менш вражаючі події ніж релігійні війни з ріками крові у Варфоломіївську ніч.

Французька Революція 1789 р. почалась із знищення Бастилії, в’язниці у Парижі, що була сумно відома за ув’язнення і забуття невинних людей. Вона стала символом тиранії монархії Бурбонів та французької аристократії. До сьогодні багато людей вірять, що ця революція з гаслом: „Свобода, Рівноправність і Братерство” була початком нової ери. Здавалося, що вона обіцяла свободу від пригноблення, — віру в перемогу доброзичливості та миру. Але чи Французька Революція сповнила ці мрії? Незабаром Париж знову наповнилось заколотом та масовим убивством — майже анархією.

У більшості, французи вважають надзвичайно важливими досягнення у здобутті громадянських прав та свобод. Історія Франції та й уся історія людства показує, що люди прагнуть свободи, справедливості, розуміння, співчуття та добробуту. Саме ці праведні прагнення людей спонукують їх тисячоліттями вести боротьбу, що дуже часто переростає у криваві війни та революції. Чому такі добрі наміри призводять до трагедії? Якби людство прислухалось до порад, що даються у Божому Слові, то можна було б уникнути стількох безглуздих жертв, тому що саме Творець, створивши людину заклав у неї бажання до повноцінного справжнього життя. Люди відкидаючи Бога йдуть тернистим шляхом пожинаючи гіркі плоди – страждання, ненависть, руйнування надій. Ісус же, показав кращий шлях до свободи, рівноправності та братерства.

                   Шлях до свободи

Чи є хтось по-справжньому вільний? Єдине можливе звільнення від усіх форм рабства – розуміння правди про Бога та Його намірів. Ісус звернув увагу: «Якщо ви і далі перебуватимете в моїй науці, то справді будете моїми учнями. Ви пізнаєте правду, і правда зробить вас вільними» (Івана 8:31, 32). ("Пробудись" 22 червня 2002р.с. 6 Врешті жодного рабства!)

                   Шлях до рівноправ’я

Ісус наказав учням не робити поділення між людьми: «Ви вчителями не звіться,— бо один вам Учитель, а ви всі брати. І не називайте нікого отцем на землі,— бо один вам Отець, що на небі. І не звіться наставниками,— бо один вам Наставник,— Христос. Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде! Хто бо підноситься,— буде понижений» (Матвія 23:8—12). ("Вартова башта" 1 січня 2002 с. 5-6 Чи можна сподіватися безкласового суспільства?)

                   Шлях до братерства

Усі люди мали б любити одні одних, як велика дружна родина: «...«Люби Єгову, Бога свого, всім серцем, всією душею і всім розумом». Це — перша й найбільша заповідь. І друга подібна до неї: «Люби свого ближнього, як самого себе». На цих двох заповідях тримаються цілий Закон і Пророки».» (Матвія 22:37—40)

***

Сьогодні Париж неначе стародавній Вавилон, у ньому можна почути безліч мов. Франція володіла багатьма колоніями і як наслідок цього має тепер громадян різного національного походження, кольору шкіри, а також різних культур та релігій. Уся ця «мішанина» вигадливо та дивовижно поєднується між собою. Однак, чи можна впевнено сказати, що це велика дружна родина?

Хоча Париж надихає художників, музикантів, манить своєю красою та неповторністю, але вражає не лише своєю культурною спадщиною, а й своєю неймовірною боротьбою за краще життя. Французи вважають, що ця боротьба не була даремною та вплинула на хід людської історії. Більше дізнавшись про насичене подіями історичне життя Парижа беру для себе цінні уроки: досягти щастя неможливо без зусиль та боротьби. Але не менш важливо, який шлях обираємо для досягнення цілі.

ВЕЛИКА ДРУЖНА РОДИНА

— Іноді замислююсь над тим, що дружба, - це і почуття, і стосунки, це і відповідальність, і відданість на все життя... Зрештою, кожен по своєму опише, що таке дружба, бо кожен вкладає у це поняття щось своє.

— Краще близько не дружити, не буде й розчарувань.

— У одному прислів’ї сказано: «Є приятелі, ладні один одного розшарпати, але справжній друг більше за брата прив’язаний» (Приповістей 18:24). Нажаль, іноді ми розриваємо стосунки, що колись ними дуже дорожили. Це все одно, що покинути свою сестру чи брата.

— Навіщо ускладнювати життя – сьогодні друзі, а завтра розбіглися. Змінилися цілі чи інтереси.

— Хоч в нашому житті стаються зміни, а з ними змінюються і цілі і сфери зацікавлення, – все ж, залишається та любов, що відчуваєш до самої особи. Є багато такого, що може роз’єднати, але лише Богові під силу усіх нас зібрати у велику дружну родину.

— Ти думаєш, що з усіма можна мати добрі стосунки?

— «...Якщо можливо, наскільки це залежить від вас, будьте в мирі з усіма людьми.» (Римлян 12:18). Через Біблію Єгова нас заохочує бути в добрих стосунках з усіма (якщо можливо). Але близьких друзів вибирають серед тих, хто вартий довіри. А як же інакше можна ділитися своїми потаємними думками та переживаннями?

— А хіба обов’язково ділитися? Я не перекладаю свої проблеми на когось.

— Різні бувають ситуації… Іноді ми конче потребуємо допомоги інших.

У одній притчі розповідається про учня який розмірковував про те, скільки друзів потрібно. Не знайшовши відповіді учень прийшов до учителя й спитав його:

— Скажи, скільки друзів повинно бути у людини — один чи багато?

— Все дуже просто, — відповів учитель, — зірви мені он те червоне яблуко із самого вершечка.

Учень задер голову та відповів:

— Але ж воно дуже високо висить, учителю! Мені не досягти.

— Поклич друга, нехай він допоможе тобі, — відповів мудрець.

Учень покликав іншого учня і встав йому на плечі.

— Мені все рівно не досягти, учителю, — сказав учень пригнічено.

— У тебе більше нема друзів? — усміхнувся вчитель.

Тоді хлопець покликав іще приятелів, і вони пихтячи стали забиратися один одному на плечі, намагаючись побудувати живу піраміду. Та яблуко висіло надто високо, піраміда розпалась, і учень так і не зміг зірвати жаданого плоду.

Тоді вчитель покликав його до себе:

— Тож, ти зрозумів, скільки людині потрібно друзів?

— Зрозумів, учителю, — сказав учень, потираючи забитий бік, — багато — щоб усі разом ми змогли вирішити будь-яку проблему.

Мудрий чоловік зітхнув:

— Справді, треба багато друзів. Щоб серед великої кількості гімнастів-акробатів знайшовся хоча б один розумний, котрий здогадався б принести драбину!

— Чи ти не потребуєш дружніх порад? Якщо не порад, то просто дружньої підтримки?

— Бувають різні ситуації, але я, переважно, розраховую на себе, і не терплю, якщо мене використовують.

— Корисливі дружать лише заради того, щоб отримати вигоду, а як відомо – вигода не є синонімом щастя. Насправді ж, той щасливий, хто надає допомогу комусь, а не той, хто отримує. Це не я вигадала, ці слова сказав Ісус: «Більше щастя — давати, а не брати» (Дії 20:35).

— Та чи багато людей хочуть у цьому наслідувати Ісуса?  

— Можливо й не так багато. Але, уяви собі світ, де усі люди довкола – твої друзі.

— Так не буває. Світ цікавий, бо в ньому є постійна боротьба добра і зла. До того ж, це було б нудно – занадто добре й одноманітно.

— Подумай, якби існував лише один елемент - золото, яким був би світ? Ми усі різні наче елементи хімічної таблиці.

Безодня глибиною на три протони. Свинець і золото стоять майже поряд у періодичній таблиці хімічних елементів. Атом свинцю має у своєму ядрі всього на три протони більше, ніж атом золота. Сучасним фізикам вдалося перетворити невелику кількість свинцю в золото, але цей процес вимагає настільки багато енергії, що він економічно невигідний.

— Свинець і золото – схожі чи протилежні? З людьми, мабуть, теж іноді відбувається подібне – в чомусь дуже схожі, але все ж відчутна суттєва різниця. Нудно не буде, повір! Коли Бог виконає свій початковий намір і перетворить землю на рай – тоді люди заживуть щасливою сім’єю.  

— Я не вірю, і вважаю, що це неможливо.

— Чому ж неможливо? Божий задум чудовий і полягає в тому, щоб праведні люди жили однією дружною великою родиною. Але цей задум було порушено ворогами Бога, і щоб не образити почуття нашого небесного Батька треба обережно вибирати з ким дружити.

— Чому тоді Божі друзі страждають? Для чого такі випробування? Хіба ж це дружба?

— Випробування роблять нас сильнішими, загартовують та допомагають зростати духовно. Яскраво це змальовано у притчі про чоловіка, який постійно терпить через труднощі й біди. Якось його спитали:

— Де ж твій Бог, в котрого ти так віриш? Чому він не допоможе тобі?

— Він помагає, але не так, як ти думаєш, — відповів той у відповідь. — Мій Бог бажає зробити мене сильнішим, замість того щоб змінювати умови, в котрих я знаходжусь, дає мені любов і терпеливість, щоб зносити та долати всі ті труднощі, що випадають на мою долю.

Навіть, якщо сьогодні хтось ставиться до нас по-ворожому, то все ж ми сподіваємось, що колись вони зможуть примиритись з Богом і стати нашими друзями, - часточкою великої родини з’єднаної узами любові.

Як завоювати любов?

«Ми любимо Його, бо Він перше нас полюбив» 

(1 Івана 4:19).

На веранді сиділи Олеся і Уляська. Я на подвір’ї розвішувала випрані речі і мимоволі почула розмову дівчат.

     — Любов треба завойовувати, а не чекати бонусів. – Уляна явно налаштовувала подругу бути активною з хлопцем, з яким Олеся не так давно познайомилась.

— Улясь, ти про що? – Олеся ніяково засміялась.

— Треба його поступово приручати.  

—  Це ти про Юрасика? 

Олеся взяла до рук кота. Цю величезну м’яку іграшку назвали Маріо. Олеся розгядала кота наче побачила його вперше.  

— Цей симпатяга-кіт хороший з усякого погляду. Він зовсім ручний, він не буде перевіряти sms у твоєму телефоні, ніколи не ревнуватиме і не зрадить тебе із найблищою подружкою, він нікуди від тебе не втече і не нагрубить. Та попри усі ці чудові риси він не може стати другом, не може дати пораду, не стане робити компліменти. Але для Маріо це не проблема, бо Маріо лише іграшковий кіт. Улянка, уяви, Юрасик мені нагадує Маріо! – заявила Олеся.  

— Справді? Чому?

— Справа в тому, що йому бракує ініціативності. – Олеся притисла Маріо до себе, а потім посадовила його на звичне місце серед диванних подушок. – Я прагну справжнього почуття, а Юрасик, наче іграшка, від якої марно сподіватись самостійних вчинків. Тому й не дивно, що він лише дозволяє себе любити, але сам любити не уміє та й не бажає. Тому ми розбіглись.

— Тепер зрозуміло. Таку людину неможливо перевиховати. Може проблема в тому, що в наш егоїстичний час люди здебільшого палко закохані лише в себе? – Уляся подивилась на подругу й додала, – згодна з тобою, – чоловіки не вміють любити.  Я все більше переконуюсь, що нема ніякої любові.

Повернувшись на веранду я спитала Улянку:

— Нема любові? Чому ти так вирішила?

—  Люди егоїстичні по своїй природі, люблять лише себе. Невже тобі ще потрібні запевнення? – здивувалася моя сестричка.

— Не буду заперечувати – ми усі недосконалі. Все ж, справжня любов існує, хоч її важко знайти.

— А чи варто шукати, люди не вміють і не бажають вчитись любити, – вирішила випередити мене Уляся.

— Та ні, я маю на увазі Божу любов. Бог нас любить. Невже ти про це забула? – сказала я і побачила, що сестра насупилася.

— А чому я цього не відчуваю? Це всього лиш слова. – Уляна здебільшого відверто виражає свої погляди. Вона не любить прикидатись, коли це стосується релігії.

— Але ж ти іноді ходиш з мамою до церкви, – сказала Олеся. Мабуть, вона була вражена словами подруги, і тому тихо додала, – ти ж віриш в Бога? Так?

— Я впевнена, що мені Бог нічого не дасть, якщо я своїми руками не буду трудитись і заробляти на хліб з маслом. – Улянка пильно поглянула на Олесю й запитала, – а тебе Бог любить?

— Я думаю, що Бог мене любить, – відповіла Олеся. – Розумієш, я ходжу до церкви тому, бо вважаю, що Божу ласку треба заслужити. Хіба ні?

— Я теж хочу щоб Бог мене любив, та дуже сумніваюсь в тому, що його любов можна відчути. Ще змалку ходила разом із сім’єю до церкви, але ніколи не відчувала, що Бог мене любить. – Улянка замовкла і виразно подивилась на мене.

Справді, колись ми усією родиною ходили до церкви, але це було давно. Тепер я Свідок Єгови, а близькі не поділяють моїх переконань та це не заважає нам обговорювати деякі духовні питання.

—  Якби Бог нас не любив, то хіба послав би свого Сина на смерть? (Івана 3:16: «...Бог так полюбив світ, що віддав свого єдинородного Сина, аби кожен, хто виявляє, що вірить у нього, не був знищений, а отримав життя вічне.») А як ти відчуваєш любов Бога до себе? – спитала я Олесю.

—   Мене Бог благословляє. Знаєш, Надійко, моя бабця завжди говорить, що все що ми маємо: дім, сад, майно, щасливо складені долі дітей, внуки – усе це від Бога. І я в це вірю.

—   Але чи завжди матеріальний достаток є доказом прихильності Бога? – знову спитала я.

 — Я не роблю зла, молюсь, ходжу до церкви, пощу, тому я і моя родина щасливо живемо на заздрість сусідам.

— Благополуччя і добробут не завжди є доказом того, що Бог когось благословляє. Моя співробітниця ходить в брюліках, їздить на дорогій тачці, але про Бога при ній краще не згадувати. – мушу визнати, іноді Улянка робить дуже влучні зауваження.

Деколи люди з матеріальним достатком думають, що мають Боже благословення, або вважають, що їхня удача від Бога. Але чи це насправді так? Мені пригадались Ісусові слова: «...«Будьте обачні, остерігайтеся всілякої пожадливості, бо навіть якщо людина й має достаток, її життя не залежить від її майна».» (Луки 12:15-21). 

Я зовсім не вважаю, що мати достаток погано, але якщо аналізувати те, що сказав Ісус, то розумію, на чому він хотів наголосити. Розповівши притчу про багача Ісус зосередив увагу на тому, що важливіше дбати про духовний скарб, бо він на відміну від земних благ є вічним. Тому Біблія заохочує зосередитись на духовних справах. Галатів 6:8: «...Той, хто сіє з думкою про плоть, пожне від своєї плоті тління, а хто сіє з думкою про дух, пожне від духу вічне життя.»

Для кого людина постить? Для кого дотримується заповідей? Для кого не робить зла? Для себе, чи для Бога?

Єгова нас любить, тому дав нам заповіді для нашої ж користі, для нас він не пожалів найдорожчого – життя свого улюбленого сина – Ісуса Христа.

Тому вічне життя є найбільшим даром і найвеличнішим виразом Божої любові.

— А вічне життя ви могли б назвати виявом Божої любові? – Знову запитала я.

— Яка ж це любов? Вічно мучитись! – невдало пожартувала Улянка.

— Улька, тобі важко догодити. Як тому хлопцеві, що не хотів продати за мільйон руку. – Олеся посміхнулась, загадково примружуючи очі.

— О-о, знову притча. – без ентузіазму сказала Уля.

Але Олеся вже не зважала на прикру міну подруги.

— Один хлопець постійно нарікав на життя: «Я невдаха, чому мені гірше за інших? Моє життя проходить повз мене, а я ж молодий та енергійний.» Один чоловік почув слова хлопця та й запропонував йому обмін: «Давай за мільйон продай мені ногу, як не ногу, то хоч руку продай.» «Ти що! Ніколи!» «А за 10 мільйонів продаси?» «Ніколи!» «От бачиш, - сказав чоловік до хлопця, - маєш такий скарб, а скаржишся на життя. Спочатку навчись розпоряджатись тим багатством, що маєш, то й Бог поможе тобі.» 

— Краще продавати не руки-ноги, і тим більше не голову,бо вона одна. Переважно люди продають нирку, може тому, що її не видно? – отак саркастично відповідає моя сестра тоді, коли їй добряче допечуть. І чого вона розсердилась? Може тому, що Олеся влучила в саме око?

— Цінність життя для тебе не має значення? – спробувала пом’якшити ситуацію Олеся. Але Уляна не мовчала.

— Є щось цінніше за життя, а навіть за вічне життя, – це наші стосунки з Богом. – Зауважила я, і далі продовжила, – тож, зрозуміло, що без взаємності жодні стосунки неможливі. Бо вічне життя ми можемо отримати як дар, а любов Бога треба завойовувати, а не чекати бонусів, як сказала сьогодні Улянка. У цьому я з тобою повністю згодна.

— Я розумію, ти хочеш сказати, що Бог запропонував нам свою любов, а тепер чекає на крок у відповідь. Так? – уже мирно запитала Уляна, а я ствердно хитнула головою.

— «...Наблизьтесь до Бога — і він наблизиться до вас...» (Якова 4:8).

 Як можна наблизитись до Бога? 

Чому Ісус наголосив, що саме пізнання Бога та його сина є необхідним для спасіння, адже спасіння є виразом Божої любові? А що думаєте про це ви?

Безперечно, Божа любов існує незалежно від нашого розуміння. Але ми по справжньому не можемо ані любити Бога, ані відчувати його любов до нас, якщо не будемо зосереджуватись на пізнанні, тобто набувати знання та розуміння його намірів.

Закохані прагнуть пізнати одне одного, щоб бути ближчими, щоб краще розуміти думки та бажання. Їх цікавить питання: як завоювати любов? 

Так само і в стосунках з Богом. Ми не можемо любити його в повній мірі, якщо не знаємо якою Особою він є, як пречудово створив він Всесвіт і нашу планету. 

Чи є людина, яка не захоплюється творивом довколишнього світу?

Природа, унікальний світ рослин і тварин. 

А як неймовірно створена людина? 

Усе Твориво свідчить про Творця. Однак, по-справжньому наблизитись до Бога, полюбити Його та відчути Божу любов допоможе Книга Книг – Біблія.